Мистецтво публічних виступів

При цьому весь вигляд промовця говорить: дивно, як я взагалі тут опинився? Потім читає те, що написано в папірці. Час від часу відриває очі від тексту, аби подивитись на стелю чи на свої черевики. Якщо оратор тримає папірець із текстом не двома руками, то друга рука, як правило, до побіління вчіплюється в стіл чи кафедру. Інколи вільною рукою доповідач нишпорить по кишенях, дістаючи звідти почергово то носовичок, то окуляри, то ручку, з подивом все це розглядаючи. Мовлення однотонне, яке чують зазвичай лише перші ряди слухачів. Вся постать оратора свідчить: текст йому набрид. Обличчя змінюється щомиті, виражаючи то подив (мабуть тому, що написано в папірчині), то глибоке замислення (певно, намагаючись зрозуміти, що ж таке взагалі з вуст зривається). Врешті-решт доповідач робить вигляд, що виступ закінчився. На обличчі читається полегшення. Оплески у залі. Оратор сходить зі сцени з великим задоволенням — обов’язкова програма виконана.

Кажуть, що страх перед публічними виступами можна порівняти хіба що зі страхом смерті. Навчити людину не боятися аудиторії досить складно. Існують різні способи штучного долучення людини до існування чогось страшного, наприклад, на курсах. У психологів існує така вправа — «прес-конференція». Людина сідає перед групою, яка починає закидати її різноманітними запитаннями з метою «вибити із сідла», і робиться свідомий ухил на складність.

Питання ставляться найнеймовірніші: «Чи часто ви б’єте дружину?», «Почім фунт лиха?» або «Куди Макар телят не ганяв?» Ситуації в житті керівника можуть бути найрізноманітніші — і промова «з приводу», відповідно, теж. Тому людині пропонують за короткий час підготувати виступ на визначену тему, наприклад, «промову на похоронах». Оратор начебто виходить на трибуну, і раптом задача змінюється: «Уявіть, що ви на тарганячих перегонах». Доводиться миттєво перестоюватися й адаптувати промову до іншої ситуації. А взагалі, може статися що завгодно.

Якось, до нас на першу вступну лекцію прийшла викладачка з неймовірним кольором волосся і не менш дивною зачіскою. І перш, ніж ми вражені украй, могли якось прореагувати, вона сказала: «Мене звати Ольга Петрівна. А це зачіска з перукарні «Z». Завтра у мого сина весілля. Часу щось переробляти на голові не було, бо запізнилася б до вас на лекцію.

Отже, ви тепер знаєте, що там бувати ризиковано, бо тамтешнім спеціалістам не вистачило професійних знань. Тому, шановні, своїй майбутній професії приділяйте щонайбільше уваги». Застосовуючи привернення уваги, вона досягла того, що всі майже відразу про це забули й уважно слухали те, що вона говорила, ретельно конспектуючи, не ламаючи голову над питаннями: «Що це з нею?», «Хто це таке втнув?», «З якого дива?» Ми на власному досвіді переконались, що означає бути професіоналом.