Покликані лікувати, реалії української медицини

До лікарів по можливості ми звертаємося рідко, однак за необхідності, приходимо з вірою і надією по допомогу. У таку мить ми ладні зробити все, аби стати здоровими, як і всі інші. Міська районна поліклініка столиці... Перед будівлею чоловік порається на клумбі. Проходять повз нього люди, вітають, щось запитують. Дивно, лікар, але працює не в кабінеті, а на газоні?

Зачекайте, він зараз з квітами порається, а потім і ваше питання вирішить. Сьогодні п’ятниця, за розкладом — господарський день, а наше відділення ще клумбу не сапало... Коридори з чергами пацієнтів, заклопотані лікарі, аптеки з написами про пільги і знижки. Чим сьогодні живе державна медицина?

Питання коментує Микола АВРАМЕНКО, завідувач хірургічним відділенням поліклініки №5 Шевченківського району м. Києва.

Київський медичний інститут я закінчив у «хрущовський період» і мав їхати на обов’язкову дворічну практику в Житомирську область, але пішов до лав Радянської Армії лікарем військової частини. Повернувся і влаштувався до цієї поліклініки. Щодо кар’єрного росту, то у призначенні завідувачем хірургічним відділенням вирішальну роль зіграв стаж роботи — понад 27 років.

Сьогодні я очолюю колектив медичного персоналу у кількості 20 чоловік. Останні 15 років плинність кадрів серед лікарів відсутня, а от з санітарним персоналом — проблеми. На вакансії з посадовою зарплатою у 250 грн приходять часто безвідповідальні або тимчасові працівники. Тому і намагаємося розподіляти обов’язки між тими людьми, які є. Заробітна плата лікарів залежить від категорії спеціаліста, яку надають після 5 років закінчення інтернатури (2 категорія), потім курсів підвищення кваліфікації і написання звіту за три роки роботи. У відділі охорони здоров’я призначається комісія і лікар проходить атестацію. Таким чином, залежно від категорії заробітна плата складає від 300 до 380 грн на місяць.

Щодо професійних обов’язків, професіонали з практикою завжди виконують необхідні процедури, проводять прийом, виїжджають за викликами. Щодо пацієнтів, то останнім часом люди стали лояльніші до фінансових проблем державної медицини, з розумінням ставляться до нашої роботи. У цілому, медицина приватна і державна — не конкуренти, а необхідні види медичних послуг. Справа лише у категорії і кількості пацієнтів. У приватну клініку можуть звернутися одиниці, а решта людей так само потребує допомоги і лікування. Наприклад, наша районна поліклініка обслуговує понад 57 000 мешканців столиці.

Медики мають надію на виконання програми президента щодо реформ у медицині, на повернення обов’язкової практики для студентів-випускників медичних вузів, на підвищення рівня доходів спеціалістів, адже, працюючи в поліклініці, велика частка лікарів ще й підробляє вночі на «швидкій допомозі». Реальність державної медицини хитка. Що станеться, коли підуть старі кадри, адже заміни немає, кожна людина прагне влаштуватися на високооплачувану роботу? А в державних установах працюють подвижники.

Ще одна проблема — рівень кваліфікації спеціалістів. Без практики лікар не може бути професіоналом. Тому тим, хто планує пов’язати свою діяльність із медициною, варто усвідомити, що медицина — наука для людей, а не бізнес. А от чи поталанить людині поєднати стабільне фінансове становище і професійне покликання — справа часу, удачі, долі. Серед сотень оголошень про вільні вакансії можливо знайдеться одне від державної установи. Медицині бракує спеціалістів, але вирішення проблеми добору персоналу для нас залишається відкритим. Сподіваюсь, тимчасово...