Договір з працівниками, за яких компанія оплачує вартість навчання
У практиці господарювання відомі декілька способів врегулювання взаємовідносин між підприємством та його працівниками з приводу відшкодування працівниками витрат на навчання у випадку їх дострокового звільнення за власним бажанням. До таких способів, зокрема, можна віднести:
1) укладання письмового трудового договору, в якому передбачаються відповідні положення щодо відшкодування;
2) укладання договору позики, за яким підприємство надає працівнику суму, що дорівнює вартості навчання, з подальшим щорічним частковим прощенням позики. Тобто щорічно (або з іншою періодичністю) між підприємством та працівником підписується додаткова угода, за якою підприємство зменшує розмір позики, що підлягає поверненню працівником;
3) укладання договору поруки: працівник самостійно укладає договір на навчання, а підприємство виступає поручителем перед компанією, що здійснює навчання. Фактично у цій схемі підприємство як поручитель оплачує навчання, а працівник стає зобов'язаним перед підприємством. Далі, як і у випадку з позикою, періодично підписуються додаткові угоди, за якими підприємство зменшує (прощає) суму заборгованості працівника;
4) укладання цивільно-правового договору, який законодавством безпосередньо не передбачений, однак відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Правомірність укладання такого договору випливає зі змісту ст. 6 Цивільного кодексу України. За цим договором підприємство бере на себе зобов'язання організувати, забезпечити та оплатити навчання працівника, а працівник зобов'язується відшкодувати підприємству частину витрат на навчання пропорційно невідпрацьованому часу у випадку дострокового розірвання трудових відносин за власною ініціативою.
Аналіз законодавства та судової практики показує, що на сьогодні досягти умов, за яких би, з одного боку, підприємство мало правові підстави зобов'язати працівника, який звільняється за власним бажанням, відшкодувати вартість оплаченого підприємством навчання, а з іншого – працівник був упевнений у своїй позиції, можливо тільки шляхом укладення між підприємством та працівником цивільно-правового договору четвертого виду. Три попередні з названих вище договорів також можуть укладатися, однак не позбавлені недоліків:
– з точки зору трудового законодавства, недопустимо передбачати у трудовому договорі наслідком звільнення працівника за власним бажанням його обов'язок відшкодувати витрати підприємства на навчання. Отже, не виключена ймовірність того, що достатньо поінформовані працівники у судовому порядку зможуть довести недійсність таких положень трудового договору;
– договір позики та договір поруки захищають підприємство, але не повністю захищають працівника, оскільки він потрапляє у залежність від підприємства, точніше від його бажання періодично укладати додаткові угоди про прощення частини заборгованості. Інакше кажучи, працівник на момент укладення договору позики чи поруки має довіритись підприємству, однак у разі небажання підприємства надалі прощати йому заборгованість, він змушений буде її погашати самостійно. Отже, існує ймовірність того, що працівники не захочуть підписувати такі договори.
Виходячи з викладеного, пропонуємо на розгляд цивільно-правовий договір, який передбачає, що підприємство бере на себе зобов'язання організувати, забезпечити та оплатити навчання працівника, а працівник зобов'язується відшкодувати підприємству частину витрат на навчання пропорційно невідпрацьованому часу у випадку дострокового розірвання трудових відносин за власною ініціативою.
